Творчі роботи

РОСЛИНИ - СИМВОЛИ УКРАЇНИ

РР

ВСТУП

                                                          

                                                             Шанувала ненька,

                                                         Шанували люди,

                                                               І я шанувати буду…

      

         Кожен народ має свої символи. Народні символи - це те, що найбільше любить і шанує патріот своєї держави. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символікою Росії є береза, ромашка, горобина. Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть, – це батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги. 

Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родову пам'ять, волелюбність. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Вони – наші святині. Любов до рідної землі починається з отчого дому, краю, де ти народився. Чи можна уявити наш край без верби над ставками, калини в лузі, тополі край дороги, соняшника в городі? Звичайно, ні. Верба, калина, тополя, соняшники — це одвічні українські символи.

Так, наприклад, червона калина — це втілення краси. Дуже часто я чую, як нашу рідну мову називають калиновою. Значить, наша мова найкраща у світі. А от тополя — це всеодно, що струнка дівчина. Соняшники - наші сонечка. Ідеш між ними, душа твоя зігрівається їхнім теплом. Вони легким своїм полум'ям наче окрилюють тебе.

Верба, білокора верба. Це ніжність, чистота. Кажуть, де росте верба, вода дзеркальна. У тій водичці і рибкам добре живеться. Прекрасний вишневий цвіт — це наша Україна-ненька.

Як їх багато, словесних образів-символів!.. Вони характеризують український народ. Символи, звичаї, традиції, рідна мова, мамина пісня, бабусина казка - це корені народу. Від них віє душевністю, теплом, добром і ласкою. Вони вселяють віру й надію.

Я дуже хочу, щоб ми повернулися всім серцем до краси людської. Тоді й наші душі стануть чистішими.

А верби ген понад ставами

                                  Тихесенько собі купають

                                  Зелені віти…

Верба́ — улюблене дерево українських народних пісень, у яких вона виступає з незвичайно багатою символікою. Як ідеальне дерево, воно вкрите «золотою корою» й має силу розвинути 700 квіток, себто гілля, що символізує численний рід.

Виступає верба і як символ зажуреної дівчини. Обвисле гілля передає образ суму. Проте служить верба і символом суму взагалі. Її садять на могилках. На Буковині до труни кладуть вербові прутики, на які, звичайно, й лягає тіло покійного.

Від символізації верби, як ідеального споконвічного дерева, що на ньому перебувають надприродні істоти, український народ переходить до уявлення верби, як неба, що тримає на собі сонце.

Верба не дає жодного плоду. Тому вона стала символом безплідності. «Грушки на вербі», — це небувальщина, вигадка. «У нього на вербі грушки ростуть», — кажуть про людину, що оповідає неймовірні речі.

«Суха верба» — місце побуту нечистого, загалом — нечисте місце, бо трудно вербі — хіба з допомогою нечистого — всохнути.

Зате свячена верба — охорона від нечистої сили. Святять її в Вербну Суботу, а потім частину бережуть у хаті, під образами на всякий випадок, частину ж садять на городі: «Хто посвячену вербу має, ним самим посаджену, той при кінці віку може на ній спастися: ото, як стануть за ним ганятися різні демони, щоб привернути його під свою власть, так він на неї влізе і сидітиме, і його ніхто не може чіпнути…» Після освячення верби люди торкаються нею одне одного. За українським звичаєм, торкатися людини освяченою вербою – означає дарувати людині здоров’я. Люди вірили, що, споживаючи котики свяченої верби, безплідні жінки могли зцілитися. Гілку свяченої верби втикали також і на поле, щоб град чи вітер не нищили врожаю. Моя бабуся ще й зараз під час грози кидає під град котики свяченої верби, щоб стихія не наробила лиха. А ще в багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою. У сирій землі вона швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Кажуть у народі, де верба, там вода. Звідки ж бере початок таке повір’я?

Давним-давно жили в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Дуже мудрою і милою зростала дівчинка. А до того ж доброю чарівницею вона була: всі трави з землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороби рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про Калину недобрі люди. Вирішили її згубити, щоб багату українську землю завоювати, хвороби і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий, із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Але дівчина страшенно хотіла пити. Тільки перші краплі до уст піднесла – і навік деревом-калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала. Та вже доньки любої не застала. Натомість гарне, пишне дерево стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею.

       Минуло відтоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

       Про вербу, скромну нашу вербу, написано чимало. Їй, гнучкій, тонкоталій, розлогій чи просто вербі над водою, присвячені приказки, вірші та пісні. У багатьох творах згадує вербу  Т.Г. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її - і виросла вона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Лесиної Мавки.

 Спостереження за її так званою поведінкою привело до певних закономірностей, які ми називаємо народними повір’ями:

·                     Якщо верба зацвіла, коли погода стояла ясна і тепла, то літо буде тепле і щедре на мед;

·                     Якщо взимку стояла холодна погода, а на вербі розпустилися котики, то через тиждень буде тепло;

·                     Якщо по вербових гілочках стікає вода, за день чекай дощу;

·                     Якщо листя верби довго не опадає, то це ознака холодної зими.

          «Де верба – там і вода», - каже прислів’я. Люди за допомогою вербового прудка навчилися шукати джерела. І криниці копали під вербою. А ще кажуть: «Верби довкола водоймища – воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток – притулись: верба забере».  А ось прогноз для молоді – зустрічатися під розлогою вербою, аби злий дух пару не розділяв, на довге і щасливе кохання; зібраних з верби хрущів хлопці кидали дівчатам за пазуху, щоб гроші водилися.

Не можна допустити, щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша:

                     Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу...
                     А якщо впадеш ти на чужому полі,
                     Прийдуть з України верби і тополі;
                     Стануть над тобою, листям затріпочуть,
                     Тугою прощання душу залоскочуть.

          Верба була священною для наших предків, священною вона повинна залишатись і для нас.

Стій, тополенько, стій, не розвивайся,

                        Буйному вітроньку не піддавайся

          Тополя також є нашим народним символом. Вона – символ дівочої краси, а також жіночого й дівочого суму, їх самотності. Тополя край дороги – це  образ жінки чи дівчини, котрі чекають своєї долі чи свого судженого…

Вона струнка і красива від ранньої молодості до зрілих літ. Уособлює тонку натуру, чутливу до впливу років та оточення: як з роками на тополі з’являється все більше засохлих гілок, так і людину з літами «обсідають» усе нові й нові проблеми – до невирішених старих додаються болючі нові, які вимагають вирішення. Так само, як тополя не любить рости одна, в основному, ми бачимо ряд тополь або хоча б декілька їх, так і людина не може жити самостійно: їй потрібна підтримка або хоча б присутність її рідних, друзів, знайомих.

Листя на тополі тремтить, як і на осиці, але з іншої причини: легенда каже, що під тополею лихий колисав на своїх колінах Іуду-немовля, майбутнього Христового зрадника – отож листя тремтіло від присутності нечистого і непрошеного гостя і від цього ж гілля тополине потягнулося вгору, до неба, втікаючи від «чортової колискової». Вважають, що тополя здатна забирати з людей негативну енергію і очищати повітря від злих духів та всього шкідливого та нечестивого.

Колись у сиву давнину тополя допомагала й чумакам, які везли з Криму сіль і рибу. Вони завжди на ночівлю в травні намагалися зупинитись під тополями. Лягали на спочинок стомлені, розбиті цілоденною спекою, а вставали свіжі, бадьорі та прямували далі.

        У  народі за допомогою тополі люди передбачали, яким буде літо, говорячи: «Тополя пізно розвивається – літо буде прохолодне». В Україні існує повір’я: «Народився син – посади 20 тополь; буде женитися – поставить хату».

        Також тополю можна вважати чемпіоном росту серед нашої флори. За рік із посадженого пагона виростає 2-3 метрове дерево. На Україні є тополя, якій уже 200 років, росте вона біля  с. Угольни  Рівненської області (обхват –

 9, 06 м.)

        Про тополю написано багато пісень, складено легенди.

        Існує така легенда щодо її назви. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній хлопець на ім'я Стриба.  Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут він побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина така гарна, що я візьму її собі за дружину".

 Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перун і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла Поля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Також тополя має цілющі властивості. Вона містить і виділяє фітонциди (речовини, які очищають повітря від пилу, бактерій). Під тополею легко дихати. Якщо людина хоче пити, треба посмок­тати гілочку тополі і спрага мине. Тополя стійка про­ти сполук сірки, хлору. Вона — прекрасний фільтр (затримує 30 кг пилу і сажі за літній період). Брунь­ки тополі використовують як барвник для фарбуван­ня тканин. Мазі й відвари із бруньок мають цілющі властивості, їх використовують для лікування ран, ударів, опіків.

Там на краю лісу

                                          Старий дуб стояв…

Дуб – символ могутності та довговічності, цілісності й здоров’я. Він живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзе-фін  Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура - 8м. Під час грози електричні розряди найбільше  "притягує"

дуб. Він – дерево життя, символізує наймогутніших богів: Зевса, Юпітера, Перуна. У багатьох індоєвропейських традиціях існував культ дуба, який вважався священним деревом, оселею богів, небесними вратами, крізь які божество може з'явитися перед людьми. Як і усі дерева, дуб виступає в ролі світового дерева: він символізує світову вісь, з'єднуючу верхній та нижній світи, живих та померлих предків, знаменуючи центр Всесвіту. Дуб означав силу, мужність, витривалість, довголіття, родючість, шляхетність, вірність. Це дерево було присвячено верховним богам-громовержцям: у Греції- Зевсу, у Давньому Римі - Юпітеру, у Німеччині - Донару, у литовців - Перкунасу, у слов'ян - Перуну.

З дуба, вважається, був зроблений Хрест Господній… Як знак вічності, лягає в основу будівель, мостів, інших споруд, де є дерев’яні елементи.
         Дуб – символ повноти життя, могутньої сили й величної краси. В ньому немає нічого тендітного, а що красиве – те й величне! І викликає подив, захоплення та повагу.

Дуб – живе втілення сильного здоров’я і здорової сили, а тому не вміє хворіти і не вміє бути слабким. За своїм характером ніколи не гнеться – його можна тільки зламати! Він сміливо стоїть проти всякого буревію, навіть сильнішого від себе, бо його стійкість не так від його власної сили, як від його визначної гордості.

Він – консерватор, бо не любить змін і довго опирається їм: навесні пізніше всіх розпускається, а восени якнайдовше не розлучається з листям…

 Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. На Україні існує звичай садити дубок, коли народиться дитина. У піснях він асоціюється з молодим парубком, козаком, а дівчина – з березою.  Коли дуб і береза сняться в парі, вони віщують весілля.  

        Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

Ой у лузі червона калина…

          Немислима Україна і без калини. Для нашого народу калина – не тільки символ краси, кохання, щастя, а й символ рідної землі. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена у білому вбранні, а восени палахкотить гронами червоних плодів. Білий цвіт символізує чистоту почуттів та надію на кращу долю. Червоні грона – символ крапель крові, що пролилася борцями за волю. Зелене листя – пробудження молодого покоління – надії нації. Таким чином, калина - символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем,  жаром, паланням. Калина також символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Тобто уособлення дому, батьків, усього рідного. Вона часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя, і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузічервона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славнуУкраїну розвеселимо!

         «Без верби і калини нема України», — каже образне народне слово. За легендою, калина з'явилася так. Колись напали на українське село вороги. Дівчина-красуня, яку схопили бусурмани, вирвалась і почала тікати. Але раптом розірвалось її червоне намисто, і розсипалися по землі яскраві намистинки, з яких через деякий час повиростали калинові кущі.

На городі біля тину
Чепурилася калина.
Почепила ягід грона,
Мов намистечко червоне,
І співала ніжно й тихо:
- Не робіть калині лиха,
Не ламайте, бо калина –
Це маленька Україна! (Ярослав Скидан)

Калина прикрашає український віночок, її можна побачити на вишиванках. Калиною уквітчують весільний коровай, оселю, печуть смачні пироги, лікуються. Народ склав про неї багато легенд та пісень. 

Калинова сопілка, калинова колиска, калиновий лист - говорять у народі. Дуже любив цей кущ Т.Г.Шевченко. Він опоетизував калину в своїх творах:

Сонце гріє, вітер віє з поля на долину,

Над водою гне з вербою червону калину.

На калині одиноке гніздечко гойдає,

А де ж співає соловейко?

Не питай, не знає.

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.                                                          

Пишається над водою

Червона калина,

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

 У вірші Лесі Українки «Калина» вірна дівчина після смерті козака з жалю перетворюється на калиновий кущ…

Чорнобривців насіяла мати…

Дивна квітка чорнобривець, бо ж по суті – «чужинець», а став чи не найріднішим, збагатив культуру, духовність, став одним із символів українського народу, який уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю. Для матерів чорнобривці – символ синівської чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж пов’язують ці квіти з образом матері,  для них - це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини.

Чорнобривців у народі називають  то жовтяки, то оксамитки, то бархатки, бо яскраві, виграють у промінні сонця всіма відтінками лимонних та золотистих, жовтих, оранжевих, червонясто-коричневих барв. Але найбільш поширеною стала назва чорнобривці. Їх назва пов‘язана зі стародавньою легендою про майстрів-чоботарів, які виготовляли особливо гарні, святкові жіночі чобітки, що мали яскраво-червоні халяви та чорні голівки-чорнобривці.

       Вони настільки поширені в Україні, що аж не віриться –  кілька століть тому наші давні предки не знали, що такі квіти взагалі існують.

       Батьківщиною чорнобривців вважають Центральну Америку, а точніше, Мексику, де ці квіти культивували місцеві індіанські племена ацтеків та майя. Їх вирощували як лікарські та культові рослини, яким приписували різні магічні сили та властивості, використовували у певних релігійних обрядах. Навіть існувала цікава легенда про те, що чорнобривці вказували на місцезнаходження золотого розсипу скарбів у землі. Напевне, саме це і привернуло до них увагу іспанських конкістадорів, які привезли насіння чорнобривців до Старого Світу. Коли з’явились ці рослини в Україні, невідомо, але назву вони отримали за незвичайні кольори квітки: пелюстки чорнобривців помаранчеві з чорними, як брови, обідками на краєчках. Краса та цілющі властивості сприяли тому, що вони швидко поширились та стали дуже популярними. Немає України без білої хати і чорнобривців, які милують око до сивих морозів, тому  десь у чужих краях, побачивши їх, завжди згадуємо про рідну землю.

Милуючись тендітними на вигляд рослинами, мало хто знає про чудодійні властивості, що криються в них. Так, наприклад, компоти з додаванням чорнобривців не тільки дуже пахучі, а й цілющі. Людина, вживаючи цей смачний напій, може цілком побороти грип, застуду та інші бактеріальні інфекції, бо чорнобривці, підсилюючи імунітет, роблять організм стійким до всіляких мікробів. Квіти чорнобривців черпають із землі золото та мідь, а віддають їх людині просто –  для цього лишень треба  приготувати лікувальний настій.

Вважалося, що чорнобривці допомагають позбу­тися головного болю.   А ще чорнобривці  містять лютеїн, який застосовується в медицині для поліпшення зору.  Використання цих рослин здатне знизити артеріальний тиск, а жінкам допомагає позбутися гінекологічних недуг. Народна медицина рекомендує чорнобривці як ефективний засіб проти артриту. Ще мексиканські індіанці використовували яскраві квіти для приготування настоянок, що полегшують ревматичні болі. А в Індії соком, отриманим з листя цієї рослини, лікували екзему.

 Чорнобривці роблять і їжу дуже смачною та корисною, тому що підсилюють апетит і сприяють нормальному травленню. У харчуванні їх в основному використовують як пряно-смакову приправу для салатів, супів, соусів і напоїв; і квіти, і листя можна додавати до суміші різних сухих запашних рослин. Тож, якщо у вас є можливість запастися чорнобривцями про запас, не пропустіть її  –  отримаєте не тільки смачну приправу, а й доступну і безпечну лікарську сировину на зиму.

Ой і не стелися, хрещатий барвінку…

Барвінок — теж сим­вол України. Україну називають барвінковим краєм. Прекрасна, осяйна ця рослина. Квітневої пори на ко­ротких пагонах розкриваються ніжні, кольору небес­ної блакитні, п'ятипелюсткові квіти барвінку. Чому так люблять і шанують люди барвінок?

Недавно ще гула метелиця,

І ще лежав в низинах сніг,

          А вже барвінок стелиться

          Зеленим килимом до ніг.

         Через нев'янучу зелень і виняткову живучість у середні віки барвінкові приписували чудодійну силу і вважали його символом вічності й постійності. Казали, що він оберігає від влади диявола і всякої не­чисті й через те вішали над дверима оселі та ніколи не викидали на смітник, а лише у воду.

Також барвінок – символ вічності буття і життєвої сили, провісник весни. Уособлює невмирущу пам’ять про покійних. Звідси, хрещатий барвінок – барвінок під хрестом на могилі. Його форма – хрест або перехрестя - визначає його символіку: єднання живих людей з їх предками, котрі відійшли з цього життя. Барвінок на могилі — свідчення вічної пам’яті про покійних, а барвінок у весільному вінку – свідчення вічного кохання живих.
       Хрещатим його називають ще й тому, що, утворюючи своїми пелюстками хрест, тягнеться в усі чотири сторони світу. Отож, в символіці хрещатого барвінку знаходимо підтвердження того, що в цьому світі добро і зло, правда і кривда, всі інші протилежності пересікаються: барвінковий вінок використовують і на похоронах, і на хрестинах, і на святі врожаю, і на весіллі; вінок з барвінку над дверима гарантує оселю від проникнення злої сили і його  як чарувальне зілля  використовує чаклунка.

            Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання та вічності. Послухайте   ще одну легенду: «Ця рослина, коли ще не мала своєї назви, дуже заздрила запашній фіалці, та була у великій  шані серед людей. І тоді вона звернулась до богині Флори, щоб та подарувала їй аромат, красу і людську любов. Однак не всесильною була богиня квітів і весни, і не змогла вона нагородити рослину великою красою. Зате дала їй гучну назву «вікна», що означає  «перемога».

         Що ж переможного вбачали люди у цій скромній, з такими ж скромними синіми квіточками рослині - вічнозеленій окрасі наших гаїв, садів? У ній прихована могутня  цілюща сила перемагати тяжкі  недуги (траву барвінку застосовують при туберкульозі, дизен­терії, коліті, відвар п'ють при авітамінозі та зубно­му болю).

За це люди подарували барвінкові свою любов.

                              Розцвітає соняшник біля хат,

Золотого сонечка рідний брат…

Соняшник - символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту, символ нашого постійного зачудування довколишнім світом, як виклик силам стихії, невідворотному процесові згасання квітучих барв природи.  Він - чи не най-сильніший серед квітів... Соняшник знайшов своє місце під Сонцем. І не міг не знайти, бо постійно орієнтується на небесне Світило -  повертає за ним свою схожу на Сонце голову. Тож Сонце його не засліплює, а це означає, що він не боїться осліпнути від успіхів чи досягнень...
          Своєю  невибагливістю до цвітіння та росту соняшник відображає якщо не безпроблемність, то малопроблемність. Бо він не «мучиться» проблемами, що робити, куди йти – він іде за Сонцем... Коли Сонце ховається за горизон-том на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки своєї сонцесяйної корони. Крім цього, соняшник символізує Батьківщину: як соняшник повертає за Сонцем свою голову, так і людина думкою, словом і ділом звернена до своєї Вітчизни. Як Сонце для соняшника - єдиний і неза-мінний орієнтир, так і для людини Батьківщина - єдина і найвища цінність.

Древня легенда каже, що боги подарували людям соняшник, щоб тепло і світло ніколи не покидало їх. Нам, європейцям, цю рослину привезли іспанці лише у 1500 році. А от у Північній Америці соняшник вирощували лище у 3000 році до н.е. Індіанські племена вже тоді сіяли «сонячне зерно», вживаючи соняшник як їжу і як ліки.  У багатьох індіанських культурах соняшник використовувався як символ божества Сонця і зображався на його емблемі, особливо в ацтеків Мексики, у інків Перу. У Великобританії за вікторіанської епохи зображення цієї квітки ткали на тканинах, вирізали з дерева і кували з металу.

Кажуть, якщо покласти квітку соняшника під подушку на ніч, можна побачити пророчий сон. Адже соняшник називають квіткою одкровення. Люди здавна вірили у добру силу цієї рослини і у її магічні властивості, здатні відганяти нечисту енергію. Середньовічний філософ Альберт Великий колись писав: “Зібрана в серпні, коли Сонце знаходиться в знаку Діви, ця трава має надзвичайно корисні властивості. Так, будучи загорнута в лавровий лист (Сонце) разом з вовчим зубом (Марс), не дозволяє шкодити і злословити на того, хто її носить, але навпаки, змушує говорити про нього і робити для нього все найкраще.”

Чарують розмаїттям кольорів,

      Красуні мальви, квіти України

         Мальва – це символ найдорожчого: любові до рідної землі, до народу, до батьківської хати. Вона уособлює духовне коріння людини, її вірність духовній спадщині предків. Не було села, а в ньому хати, де б не росли під вікнами мальви – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку-далеку дорогу, ці квіти нагадували: там земля мила, де мати родила! Мальва - давня і надійна берегиня будинку. Народні повір'я свідчать, що добрі душі предків поселяються на мальві і охороняють мешканців оселі. А ще ця квітка дуже гарна, тому не випадково мальви найрізноманітніших забарвлень здавна прикрашали українські садиби.

       Прийшла до нас мальва з Південної Азії, де її знали ще стародавні пеласги. Ця рослина поширена також по всьому Середземномор'ю і має понад півтори тисячі видів. Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітками та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Безліч відтінків: від білого, рожевого до червоного й багряного, створюють дивовижну веселку навколо оселі. Назва мальва – латинського походження. В багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва досі існує саме в такій формі. Назва рожа – пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. В Україні цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Мальви в Україні ростуть і в дикому стані: в лісах, лісосмугах, на узбіччях доріг. Вони мають білий або блідо-рожевий колір, іноді використовуються як кормові рослини. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

ВИСНОВКИ

Справді, несподівані, невичерпні, безмежні дива твої, природо! Тож бережіть її, любуйтеся її цвітом і плодом! Будьте добрими і чуйними, посадіть біля своїх осель калину. Хай цей диво-кущ прикрасить ваш дім, хай у ньому соловейко зів'є собі гніздечко і співає вам пісню про незнищеність нашого українського роду. І ще подбайте, щоб із квітника було видно, що це – українська садиба. Не забувайте про чудові квіти – символи України. Сійте чорнобривці, мальви, садіть руту, м’яту і любисток. Нехай вони оберігають вашу хату і ваші душі від зла, будуть невичерпним джерелом душевного спокою, приносять свято в буденне життя.

        Пам′ятаймо, що народна рослинна символіка є пам′яттю наших предків.

Ми повинні берегти та доглядати рослини не лише, як частинку Природи, а й як культурну спадщину нашого народу.

        Пам′ятайте три важливі поради поета Юрія Рибчинського:

«… не рубай тополю край дороги, може, та тополя твоя доля»;

«… не ламай калину коло хати, бо вона заплаче, наче мати»;

«…не стріляй у птаха на світанні, може, то любов твоя остання»…

  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Танадайчук С. Рослини-символи в українськомуфольклорі / СергійТанадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.

2.  Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1992.

3.  Важеніна О.Г. З барвінкового лугу. - К., 1997.

4.  Воропай О. Звичаї нашого народу: у 2 т. - К., 1991.

5.  Дванадцять місяців 1994: Настільна книга-календар Для молодшого шкільного віку /Авт.-упоряд. Скуратівський В. Т.; Ілюстрації Козіної І. П., Мягкової О. В., Павлюк С. І. -- К.: Веселка, 1993.- 192 с.

6.  Демянюк Т.Д. Народознавство в школі. - К., 1993.

7.   Енциклопедія українознавства. - К., 1993, тт..1,2.

8.   Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т. -- Кн. 2. -- К.: AT “Обереги”, 1994. -- 528 с.

9.  Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К., 1992.

10.  Кононенко В.І. Рідне слово. - К., 2001.

11.  Павленко Л. Цілющі скарби землі. - К., 1990.

12.  Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. Словник символів. - 1997.

13.  Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995.

14.  Українські міфи, демонологія, легенди. - К., 1967.

15.  Чорі Ю.С. Прикмети і повір'я отчого подвір'я. Ужгород, 1994.

16.  Інтернет-ресурси:

 http://slovopedia.org.ua/36/53409/248029.html

 http://www.castles.com.ua/pysanka.html

 http://uk.wikipedia.org/wiki/

 http://tvory.br.com.ua/19686

 http://volnskola2.ucoz.ua                                 

МРІЯ, ЩО ЖИВЕ У ДОБРОМУ СЕРЦІ, 

ПРИРЕЧЕНА НА ЗДІЙСНЕННЯ

                                                   Твій дар - він від Бога. Його не задушиш,

                                                        Ще оду тобі складе Пікассо.

    Малюй, Катерино, ти сильна. Ти - мусиш...

                                                        Хай квіти твої всім дарують тепло.

Максим Корабель

Україна – це особистості, які формують обличчя нації та історії.

У великому і світлому сузір’ї діячів культури рідного народу пломеніють незгасним вогнем багато яскравих зірок. У різні часи спалахували вони на українському небосхилі, багато туманностей відділяли їхнє світло від прийдешніх поколінь. А світяться ці зорі дуже яскраво, дають сильний заряд поваги до духовного спадку свого народу і любові до тієї землі, на якій ми живемо. Сьогодні хочеться згадати мужню і талановиту жінку-українку, яка лишила слід у скарбниці загальнолюдської культури, це Катерина  Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі (Додаток А).

Ім’я Катерини Білокур сьогодні згадують поряд зі славетними Анрі Руссо, Іваном та Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки, сповненої буденної тяжкої праці селянського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод. Їй довелося пережити осуд односельців, які вбачали у її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла непорозуміння матері, яка вважала її малювання безглуздим, і все-таки подолавши ці непрості в сільському житті перешкоди, вона крок за кроком, відкрила для себе таємниці живопису.

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині це Яготинський район Київської області) в звичайній  селянській родині (Додаток Б). Дата народження невідома. Вважається, що Катерина Білокур народилася 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Таке припущення точної дати народження художниці виникло через те, що у цей день церква відзначає день святої великомучениці Катерини, в честь якої і дали ім'я дівчинці.

                                     Знову перейми, болі і муки

  Дивилась з ікони Катря свята.

                Стрічай, Катерино, підстав свої  руки,

  У дівчинки й доля буде твоя...

Білокури були не бідними селянами: тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне – землю. Батько, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім’ї були два сини – Григорій і Павло.

Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому і були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім'ї було вирішено - у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття - величезна. Краще посадити її за прядку. Це заняття дозволили поєднувати з читанням букваря. Але даний факт її біографії дуже вплинув на долю Катерини, адже робота перешкодила здобути бодай якусь початкову освіту.

Казали в селі: якась дивна дитина,

                                Може на квітку дивитись півдня.

                                Як-то буває: така добра родина,

                                Але чудна у них дуже дочка.

Коли вона почала малювати – сказати важко, мабуть, не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вугіллям на клаптях полотна. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Були вжиті невідкладні заходи: різки й сувора заборона малювати. Дівчинці доводилося творити потайки.

Гладить листочки й кожну травинку,

                             Тікає із дому в ліс і жита.

                             Вкрала у мами білу ряднинку,

                                       Вугликом квіти малює щодня.

Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15-17-річної Катрі і навіть їх визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, власник водяного млина, був пристрасним театралом. Зі своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п’єси мали неабиякий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати», творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального «театру на воді».

У ставленні односельців до захоплення Катерини Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»

Може Катрусю хтось їм наврочив?

                               Ганьба ж яка  для всієї сім'ї!

                               Може той циган доньку зурочив,

                               Що зимував ще торік у селі.

                               Хто ж оце горе візьме за жінку,

                               Гарна на вроду, та трохи дурна.

                               Сяде на землю десь у затінку

      Й розглядує квітку... хіба ж не чудна...

У 1922  або 1923 році Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Уперше покинувши Богданівку, вона вирушила до Миргорода (Додаток В). Її багаж складався із двох малюнків: «копії з якоїсь картинки» і начерку дідівської хати з натури, – виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері.

Але розмова у Миргороді почалася й закінчилася одним питанням: чи є документ про закінчення семирічки? Його в Катерини не було, і на її малюнки навіть не глянули.

Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу – перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму: раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять – і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість. Малювати Катерина не кинула, навіть почала відвідувати драмгурток, організований Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитами, подружжям богданівських учителів. Батьки погодилися на її участь у виставах, але за умови: драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі.

У драмгуртку збиралася талановита, а головне – цікава молодь. Ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, «Наймичку» та «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного – інсценізацію «Наймички» Шевченка й багато чого іншого. Катерина грала самовіддано. Щоправда, свій вік (24-26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала «молодиць».

Серед гуртківців був і Олександр Кравченко, якого дещо загадково називають «знехтуваним женихом» Катерини. Можливо, ця історія пов’язана саме з ним: художниця відкинула подарований їй букет зі словами: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?» Адже квіти – живі, їх не можна рвати...

У 1928 році Катерина Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати сили. Чому саме театральний – не зовсім зрозуміло. Може, зіграв свою роль драмгурток, а може, хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві є і художники, й художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи напевне помітять і допоможуть перейти в якусь художню школу.

До поїздки в Київ Катерина готувалася ґрунтовно – взяла метрику й довідку про стан здоров’я. Але й там розмова почалася з питання про семирічку – й цим закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживає вона відсутність духовної підтримки. Хоча хлопці не лише зі свого села, а й із сусідніх, біля неї упадали, до неї сватались. А вона їм говорила: «Як дозволиш малювати, то піду за тебе!». Вони їй відповідали: «Та що це ти, Катерино, надумала, та отямся!». Отак і звікувала вік самотньою. Її дітьми стали квіти. А мати говорила, що соромить її перед людьми, бо заміж не виходить. І, доведена до відчаю, в листопаді 1934 року надумала втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала їй дорого — застудила ноги й до кінця днів своїх ходила з ціпком і вже не бігала. Лише спробою самогубства відвоювала у батьків право малювати.

У цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка (Додаток Ґ). Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги – пам’ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році вона приймає найважливіше й безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує вчитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!». Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки.

                              Вже й замахнувся батько на доню,

                              Та не піднялась на неї рука.

     Щось в тих очах було сильне, як доля,

Кинув в вогонь лише шмат полотна.

Катерина Білокур починає опановувати ремесло художника сама. Власне ремесло, тобто технічний бік мистецтва. Малюнки вугіллям на клаптях залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю та олівцем вона завжди працювала мало й неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби (Додаток Д). Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий... Це її улюблені кольори. Пензлі вона робить сама – вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: дев’ять, дванадцять або тридцять шість міліметрів. Для кожної фарби – свій пензлик.

Наставники в олійному живописі в Катерини Білокур, очевидно, таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно: спершу вона намагалася писати безпосередньо на ньому, але картини швидко темніли й мерхнули. Можливо, їй знову допоміг учитель Іван Калита, теж художник-аматор, а можливо – іконописець зі Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Але вже в тому ж поворотному 1934 році Катерина Білокур створює «Берізку» – одну із трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність (Додаток Е). Через рік народжуються «Квіти за тином» – інший уславлений шедевр (Додаток Є). Півонії, мальви, ромашки, кручені паничі постають перед глядачем в усій красі, наче пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання.

Настає 1939 рік - Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, до того ж дивачка, «одержима», що все квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок… Або доля… Чи Бог…

Художниця відвідала двоюрідну сестру Любов Тонконіг, що жила через річку – і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні прославленої Оксани Петрусенко (Додаток Ж). Чи то пісня, чи то голос, а може, й те, й інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом – і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Проте,  слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився й дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив співачку. Вона радиться з друзями – Касіяном, Тичиною, іде в Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження – з’їздити в Богданівку, знайти Катерину Білокур, поцікавитися її роботами. І от – у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, кілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову (Додаток З). Рішення однозначне: негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка Катерини Білокур. Виставка складалася лише з одинадцяти картин.

Успіх величезний. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження – «малі» голландці, художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Втім, відомі картини Катерину Білокур одночасно й захопили, і приголомшили. Якийсь час вона навіть не могла працювати: «Куди мені бути художницею? Я – ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене! Куди мені, дурній сільській дівці, і думати про якусь умілість! І хіба я можу щось путнє робити?!». Але, заспокоївшись, вона знову і знову пише квіти, яких не може не писати, бо кращого за них немає нічого у світі. У 1941 році Катерина Білокур створює «Польові квіти» (Додаток И).

   Але чорним круком прилетіла  на українську землю велика трагедія — війна. У роки окупації вона майже не малювала.  А 1944 року в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай – запропонувати виставку й закупити картини. До речі, саме його стараннями Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Катерини Білокур (Додаток І).

Одна за одною художниця пише свої прославлені картини – «Декоративні квіти» (Додаток Ї) (1945), «Привіт врожаю» (1946) (Додаток Й), «Колгоспне поле» (1948–1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» («Снідання») (1950) (Додаток К), «Квіти і берізка ввечері» (1950) (Додаток Л), «Кавун, морква, квіти» (1951) (Додаток Л), «Квіти і виноград» (1953–1958) (Додаток М), «У Богданівці на загреблі» (1955) (Додаток Н), «Хата в Богданівці» (1955) (Додаток О), «Жоржини» (1957) (Додаток П), «Півонії» (1958) (Додаток Р), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958–1959) (Додаток С), «Букет квітів» (1959) (Додаток Т)...

Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні – така картина і створювалася, природно, з весни до осені. 

Працювала самозабутньо, але неспішно. Шість жоржин на картині «Колгоспне поле» писала три тижні, проте залишилася ними задоволена (Додаток У).  Це — мальовничий гімн квітам: жоржини, які піднімаються із-за тину з накинутою на нього хусткою, і величезний вінок, сплетений із усіх квітів, що розпускаються протягом року. Це ті квіти, які вона бачила, навіть не виходячи із двору свого будинку в Богданівці, і через які вона осягала сама й розкривала іншим красу всесвіту і велич Бога. Крізь квітковий вінок розкривається далечінь — вода, земля, небо — неосяжний і загадковий світ, про який Катерина Білокур знала незрівнянно більше, ніж ті, хто не раз обігнув земну кулю.

Любила, малювала, оспівувала передусім квіти, але не тільки. Катерина Білокур – автор пейзажів і портретів. Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури. Це сприйняття баченого уже відчутне в «Портреті Софії Журби» (1940-ві рр.), намальованому олівцем, і особливо передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці (Додаток Ф). В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою: «Багрянець осені» (1950-ті рр.), «Гай» (1955) (Додаток Х), «Вересень» (1956), «Осінь» (1960) (Додаток Ц).

У натюрмортах, пейзажах, портретах, автопортретах Катерини Білокур органічно поєднуються безпосередність світосприйняття, оригінальність образного відтворення, досконалість композицій та висока майстерність. Найбільше у картинах відтворювала квіти — соняшники, жоржини, півонії, волошки (всього понад 100 назв).

Довго й дуже сильно хотіла вона намалювати «картину-казку» – лелеки принесли дитинку. Кілька разів зверталася до цього сюжету, але подив і нерозуміння ближніх, які чекали від неї тільки нових «квіткових композицій», були такі сильні, що художниця віднесла «картину-казку» до своєї кімнати-майстерні, де працювала й куди нікого не пускала, – і ніколи її більше звідти не виносила.

Разом з могутнім хистом малярським у щедрій і багатій душі Білокур жила справжня письменниця. Ніхто про неї не скаже краще, ніж сказала вона в своїх листах. Жива, співуча, розмаїта, щедра в інтонаціях своїх, справді народна мова, не позбавлена неправильностей і діалектизмів, слугує їй для ліричних монологів та яскравих описів природи. Крізь усе життя майстрині проходить невгасна любов до творчості Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Івана Тургенєва, Олексія Толстого. Вона їх любо цитує в листах, як наводить і безліч народних пісень, які звучали в її душі, відтворені на полотні барвами.

«Офіційна» повоєнна біографія богданівської художниці бачиться цілком благополучною. 1949 року вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році – нагороджена орденом «Знак пошани», одержала звання заслуженого діяча мистецтв України, 1956 року – народного художника України. Її творчість вивчають, про неї пишуть. Твори Катерини Білокур регулярно експонуються на виставках – у Полтаві, Києві, Москві, інших містах. Опальний мистецтвознавець Стефан Таранущенко бачить її роботи в далекому Курську – і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», де до колосся пшениці тягнуть свої голівки садові, польові та лісові квіти, починає з художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур – «Цар-Колос» (Додаток Ч), «Берізка» й «Колгоспне поле» – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 року. Там їх побачив Пабло Пікассо (Додаток Ш). Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» «Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відгукувався абсолютно конкретно й зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катерину Білокур назвав «геніальною».

                                       Якби їй тоді заглянули в душу...

То й спопелились би сильним вогнем.

    Талант - він від Бога. Його не задушиш

                             І долю свою не об'їдеш конем!

Тепер вона, коли дозволяє здоров’я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави й Києва. У неї з’являються численні друзі, передусім художники й мистецтвознавці, в колі яких геніальна самоучка знаходить розуміння й повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів – П. Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С. Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В. Нагай, уславлена художниця О. Кульчицька, полтавський художник М. Донцов та його дружина Юлія Іванівна, художниця Е. Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми й роботу, ділиться спогадами, думками, враженнями. В самій Богданівці в художниці з’являються учениці – Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Бажання переїхати до Києва з’являлося в Катерини Білокур не раз, але так і залишилося мрією. Можливість регулярного спілкування з друзями, музеї, концерти – все це було так прекрасно! Та й сільський побут завжди здавався художниці прокляттям. Проте, за винятком візитів до Києва й Полтави у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському в 1955 році, Катерина не покидає Богданівки.

Крім того, в сім’ї Білокурів починаються серйозні «внутрішні проблеми».

До війни Білокури не входили до колгоспу й вели власне господарство. Василь Йосипович володів теслярським ремеслом і підробляв у будівельній бригаді. Григорій Васильович, брат художниці, теж був майстром на всі руки – столярував, теслював, лагодив музичні інструменти. Але після війни Білокури стають колгоспниками. Василь Йосипович уже старий і слабкий - у 1948 році він помирає. Якийсь час Катерина живе з хворою матір’ю. А 1951 року, за рішенням Якилини Павлівни, до них переїжджає Григорій Васильович зі своєю дружиною Христею Яківною  і п’ятьма дітьми.

Якилина Павлівна все життя недолюблювала свою невістку, котра була з бідної багатодітної сім’ї. Христя Яківна, «баба з перцем», зі свого боку, добре пам’ятала, як прийшла колись до Білокурів із первістком на руках – відстоювати свої права – і зрештою здобула перемогу, стала дружиною Григорія. Тепер свекруха й невістка опинились віч-на-віч. Почалися огидні, моторошні сцени. Перепадало і «блаженній» зовиці – Христя Яківна, що працювала в колгоспі й тягла на собі весь дім, не могла пробачити їй незрозумілого «малювання».

Катерина Білокур знову опинилася в замкненому колі. Лишити стару хвору матір саму в Богданівці, відверто кажучи, побоювалася. Забрати її з собою, розуміла, не зможе – ніде, крім рідного села, Якилина Павлівна не прижилася б. Та і їхати було, власне кажучи, нікуди. Отож ховалася у свою «келію-майстерню» й писала черговий «Натюрморт» (1960) (Додаток Щ). Як виявилося – останній.

Незважаючи на звання Народної художниці, визнання її творчості, життя не змінилося на краще. Холодна хата взимку, напівзлиденне існування, хвороба матері й самої художниці, постійна нестача фарб, а потім — ліків… І ніхто в рідному селі, в районі, в Києві не перейнявся стражданнями, бідами й печалями майстрині. Тільки дехто час від часу допомагав їй. Два останні роки свого життя Катерина Білокур не працювала — хворіла. Все болючіше, все гостріше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина, не допомагали. В останньому своєму листі Ю. Бєляковій, директору Центрального будинку народної творчості, художниця пише: «Дорога Юліє Олександрівно, звертаюся до Вас із проханням – допоможіть – пришліть мені пачечок три-чотири бесалола. Ой, то чудодійні ліки!» Потім вона бадьоро й навіть не без гумору пояснює, що в богданівській аптеці цих ліків немає, а є тільки тансал, що нічим не відрізняється від коров’ячого кізяка, а наприкінці раптом якось несміливо, зворушливо додає: «Ну, а якщо будете посилать бесалол, то положіть і дві лимонки». Це було написано всередині травня.

Тяжко доживала свої останні дні на землі геніальна художниця. Виснажена  тяжким недугом, не витримавши в Яготинській лікарні операції, 9 червня 1961 року вона тихо пішла з життя. Похована в Богданівці.

У тому світі, хочеться сподіватися, є й берізки, й мальви, і досі незнані, небачені квіти. Може, там є й пензлі з полотном – щоб Катря таки домалювала все, що хотіла, все, чого їй не дали за життя, щоб вона таки хоч там нарешті вгамувала своє болюче, своє всепереможне і в той же час благальне жіноче «Я» – немов стихію, що стихне лише по тому, як випростається на повен зріст.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Диво-картини Катерини Білокур експонуються в музеях України, відкрито в Яготині Картинну галерею на її честь. Перед входом до неї встановлено пам’ятник художниці роботи земляка-скульптора Володимира Ганзенка (Додаток Ь). У селі Богданівці, «столиці» Катерини Білокур, відкрито садибу-музей її імені. Біля хати — пам’ятник, споруджений скульптором Іваном Білокуром (Додаток Ю). Перед цією скульптурою через чверть століття після того, як велика «одержима» упокоїлася навіки, у Христі Яківни вирвалося: «Нарешті, Катерино, ти навічно у своєму домі!» І, можливо, вона мала на увазі не лише хату в Богданівці. 

У 1989 році започаткована премія імені Катерини Білокур, а в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур. Прийшов час на пошанування: видано альбоми, книги, мистецькознавчі дослідження, створено науково-популярні та художні фільми. На її честь у 2000 році було викарбувано пам'ятну монету та створено марку (Додаток Я).  Минуло багато років як відлетіла у небесний вирій квітуча душа. Її життєпис — то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню. Спливають віки... Залишається вічність, а в ній людська любов і пам’ять про величну і земну художницю Катерину Білокур з України. Їй випало захопити своїм життям один із найтемніших і найбезпросвітніших відрізків в історії України – становлення радянської влади, продрозкладка, колективізація, колгосп, а потім – голодомор тридцять третього, війна, післявоєнний холод, бідність і розруха. Власне, на початку шістдесятих років минулого століття, коли українці тільки починали жити хоч більш-менш заможно, Катерина Білокур якраз померла. Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя. Не судилося їй… А на полотнах – здебільшого великі лапаті квіти, що аж сміються життєрадісною й життєствердною гамою кольорів. Парадокс? Хіба ж мистецтво не повинне відображати життя таким, як воно є? Хіба художник не переносить на свої картини те, що спостерігає навколо себе? Схоже, Катря Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. Та, власне, у цьому й має полягати життєве кредо кожного справжнього митця – робити світ прекраснішим…  

Минає 117 років як відлетіла у небесний вирій квітуча душа. Її життєпис — то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню.

Спливають віки... Залишається вічність, а в ній людська любов і пам’ять про величну і земну художницю Катерину Білокур з України.
         Благословенна Богом, послана на землю, щоб прославити наш чудесний край на увесь білий світ та показати – мрія, що живе у доброму серці, приречена на здійснення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Горова Дарина. Минуло 105 років від дня народження Катерини Білокур // Україна Молода. — 2005. — № 234.

2. Дзюба І. М. Білокур Катерина Василівна // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­2016.

3. Дробаха Олександр. Одержима живописом // Україна Молода. — 2010. — № 231.

4. Ігор Шаров. 100 видатних імен України. – К.: АртЕк, 2004.

5. Катерина Білокур. Видання в 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010.

6. Клименко В., Пасічник І. Я, Білокур Катерина Василівна. — Київ : Родовід, 2012. — 160 с.

7. Ковпаненко Н. Г.. Білокур Катерина Василівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл..

8. Найден. О. Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор О.Найден. К., Стилос, 2011.

9. Роздобудько І. Дитинство Катерини описане в книзі для дітей «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна» / Ірен Роздобудько. — Київ : Грані-Т, 2007. — 160 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей».

                                         

ШЕВЧЕНКО І ЯГОТИН

        Ідуть роки. Чим далі ті часи, коли по Яготинській землі ходив Тарас Шевченко, тим яскравіше вимальовується його велич і значимість для історії Яготинського краю. Ім'я Тараса Шевченка стало своєрідним символом не лише українського народу, а й нашого рідного міста. Його портрети в кожній хаті, його "Кобзар" у кожній сім'ї. Про поета ми знаємо, здається, все - від його безрадісного дитинства до останніх днів його життя. Ще з малих літ ми знаємо його вірші напам'ять.

Тарас Григорович бував у Яготині, у маєтку Рєпніних, мандрував вулицями нашого міста, милувався водами Супою, зустрічався з відомими людьми, малював, читав твори своїм яготинським друзям.

У занедбаний яготинський маєток Рєпніних, який ще до недавнього часу був порожнім, улітку 1843 року прибув Шевченко. Сідаючи у бричку до Капніста, Шевченко знав, куди і до кого їде. Приводом для приїзду поета в Яготин було замовлення копій портрета М.Г.Рєпніна. Але не це було основною причиною. Художник хотів оглянути картинну галерею Рєпніних.

        Тараса Григоровича поселили в окремому флігелі для приїжджих гостей.

З'явившись у Яготині, Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних. Княжна Варвара була душею старого гетьманського дому. Добра, дотепна, мила і ласкава до людей, вона допомагала вбогим і нещасливим, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадою. Було їй тоді 35 років. Проте її жіноча доля була нещасливою. А приїзд поета в Яготин розбудив згаслу іскру князівни. У своїх листах до Ш. Ейнара вона пише: "Шевченко зайняв   місце в моєму серці". В наступному листі наголошує: " Запам'ятайте це ім'я , дорогий учителю, воно належить до мого зоряного неба".

Днями Тарас залишався на самоті у відведеному йому флігелі. Багато працював. І все ж знаходив час, щоб піти до своїх найбільших друзів - селян-кріпаків. Побував у Лемешівці в гостях у Віктора Закревського.

Щирість у стосунках Шевченка і Рєпніної для Варвари скоро вийшла за межі звичайної дружби. Вона покохала поета. Але перебування Шевченка на Яготинщині закінчувалося. Попереду був Петербург.

Після довгої розлуки Шевченко знову повернувся на Україну. Подорожуючи Полтавщиною та Київщиною, поет зупинявся в Яготині у свого давнього друга Н.Ф.Філянського. Але жити серед народу України її геніальному синові довго не довелося. Його знову було заарештовано і він змушений був повернутися до Петербурга. Будучи тяжко хворим поет пише свої останні вірші.

Смерть Великого Кобзаря була важкою втратою. Його оплакували всюди: в Петербурзі, на Україні і в далеких казахських аулах. Ця сумна звістка долинула і до Яготина. Адже його тут дуже любили і шанували, а коли почули про його смерть, сум охопив всі села навколо міста, а в самому містечку був великий траур. У ці дні гріх було навіть робити діло.

Пам'ять про Шевченка живе і сьогодні. Вже багато років пройшло з того часу, але інтерес до творів Шевченка не згасає, кожне покоління, читаючи Кобзаря, знаходить у його творах щось цінне і по-своєму цікаве. В Яготині свято бережуть Шевченківські місця і добру пам'ять про нього

Поетів заповіт тисячоголосим співом несеться над Супоєм до Дніпра і відлунюється в Каневі на Тарасовій горі. І здається, що в цей день разом з яготинцями славить Кобзаря вся наша Україна.