Рослини - символи України

                                                                   Рослини - символи України

ВСТУП

                                                          

                                                             Шанувала ненька,

                                                         Шанували люди,

                                                               І я шанувати буду…

      

         Кожен народ має свої символи. Народні символи - це те, що найбільше любить і шанує патріот своєї держави. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символікою Росії є береза, ромашка, горобина. 

Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть, – це батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги. Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родову пам'ять, волелюбність. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Вони – наші святині. Любов до рідної землі починається з отчого дому, краю, де ти народився. Чи можна уявити наш край без верби над ставками, калини в лузі, тополі край дороги, соняшника в городі? Звичайно, ні. Верба, калина, тополя, соняшники — це одвічні українські символи.

Так, наприклад, червона калина — це втілення краси. Дуже часто я чую, як нашу рідну мову називають калиновою. Значить, наша мова найкраща у світі. А от тополя — це всеодно, що струнка дівчина. Соняшники - наші сонечка. Ідеш між ними, душа твоя зігрівається їхнім теплом. Вони легким своїм полум'ям наче окрилюють тебе.

Верба, білокора верба. Це ніжність, чистота. Кажуть, де росте верба, вода дзеркальна. У тій водичці і рибкам добре живеться. Прекрасний вишневий цвіт — це наша Україна-ненька.

Як їх багато, словесних образів-символів!.. Вони характеризують український народ. Символи, звичаї, традиції, рідна мова, мамина пісня, бабусина казка - це корені народу. Від них віє душевністю, теплом, добром і ласкою. Вони вселяють віру й надію.

Я дуже хочу, щоб ми повернулися всім серцем до краси людської. Тоді й наші душі стануть чистішими.

А верби ген понад ставами

                                  Тихесенько собі купають

                                  Зелені віти…

Верба́ — улюблене дерево українських народних пісень, у яких вона виступає з незвичайно багатою символікою. Як ідеальне дерево, воно вкрите «золотою корою» й має силу розвинути 700 квіток, себто гілля, що символізує численний рід.

Виступає верба і як символ зажуреної дівчини. Обвисле гілля передає образ суму. Проте служить верба і символом суму взагалі. Її садять на могилках. На Буковині до труни кладуть вербові прутики, на які, звичайно, й лягає тіло покійного.

Від символізації верби, як ідеального споконвічного дерева, що на ньому перебувають надприродні істоти, український народ переходить до уявлення верби, як неба, що тримає на собі сонце.

Верба не дає жодного плоду. Тому вона стала символом безплідності. «Грушки на вербі», — це небувальщина, вигадка. «У нього на вербі грушки ростуть», — кажуть про людину, що оповідає неймовірні речі.

«Суха верба» — місце побуту нечистого, загалом — нечисте місце, бо трудно вербі — хіба з допомогою нечистого — всохнути.

Зате свячена верба — охорона від нечистої сили. Святять її в Вербну Суботу, а потім частину бережуть у хаті, під образами на всякий випадок, частину ж садять на городі: «Хто посвячену вербу має, ним самим посаджену, той при кінці віку може на ній спастися: ото, як стануть за ним ганятися різні демони, щоб привернути його під свою власть, так він на неї влізе і сидітиме, і його ніхто не може чіпнути…» Після освячення верби люди торкаються нею одне одного. За українським звичаєм, торкатися людини освяченою вербою – означає дарувати людині здоров’я. Люди вірили, що, споживаючи котики свяченої верби, безплідні жінки могли зцілитися. Гілку свяченої верби втикали також і на поле, щоб град чи вітер не нищили врожаю. Моя бабуся ще й зараз під час грози кидає під град котики свяченої верби, щоб стихія не наробила лиха. А ще в багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою. У сирій землі вона швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Кажуть у народі, де верба, там вода. Звідки ж бере початок таке повір’я?

Давним-давно жили в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Дуже мудрою і милою зростала дівчинка. А до того ж доброю чарівницею вона була: всі трави з землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороби рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про Калину недобрі люди. Вирішили її згубити, щоб багату українську землю завоювати, хвороби і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий, із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Але дівчина страшенно хотіла пити. Тільки перші краплі до уст піднесла – і навік деревом-калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала. Та вже доньки любої не застала. Натомість гарне, пишне дерево стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею.

       Минуло відтоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

       Про вербу, скромну нашу вербу, написано чимало. Їй, гнучкій, тонкоталій, розлогій чи просто вербі над водою, присвячені приказки, вірші та пісні. У багатьох творах згадує вербу  Т.Г. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її - і виросла вона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Лесиної Мавки.

 Спостереження за її так званою поведінкою привело до певних закономірностей, які ми називаємо народними повір’ями:

·                     Якщо верба зацвіла, коли погода стояла ясна і тепла, то літо буде тепле і щедре на мед;

·                     Якщо взимку стояла холодна погода, а на вербі розпустилися котики, то через тиждень буде тепло;

·                     Якщо по вербових гілочках стікає вода, за день чекай дощу;

·                     Якщо листя верби довго не опадає, то це ознака холодної зими.

          «Де верба – там і вода», - каже прислів’я. Люди за допомогою вербового прудка навчилися шукати джерела. І криниці копали під вербою. А ще кажуть: «Верби довкола водоймища – воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток – притулись: верба забере».  А ось прогноз для молоді – зустрічатися під розлогою вербою, аби злий дух пару не розділяв, на довге і щасливе кохання; зібраних з верби хрущів хлопці кидали дівчатам за пазуху, щоб гроші водилися.

Не можна допустити, щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша:

                     Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу...
                     А якщо впадеш ти на чужому полі,
                     Прийдуть з України верби і тополі;
                     Стануть над тобою, листям затріпочуть,
                     Тугою прощання душу залоскочуть.

          Верба була священною для наших предків, священною вона повинна залишатись і для нас.

Стій, тополенько, стій, не розвивайся,

                        Буйному вітроньку не піддавайся

          Тополя також є нашим народним символом. Вона – символ дівочої краси, а також жіночого й дівочого суму, їх самотності. Тополя край дороги – це  образ жінки чи дівчини, котрі чекають своєї долі чи свого судженого…

Вона струнка і красива від ранньої молодості до зрілих літ. Уособлює тонку натуру, чутливу до впливу років та оточення: як з роками на тополі з’являється все більше засохлих гілок, так і людину з літами «обсідають» усе нові й нові проблеми – до невирішених старих додаються болючі нові, які вимагають вирішення. Так само, як тополя не любить рости одна, в основному, ми бачимо ряд тополь або хоча б декілька їх, так і людина не може жити самостійно: їй потрібна підтримка або хоча б присутність її рідних, друзів, знайомих.

Листя на тополі тремтить, як і на осиці, але з іншої причини: легенда каже, що під тополею лихий колисав на своїх колінах Іуду-немовля, майбутнього Христового зрадника – отож листя тремтіло від присутності нечистого і непрошеного гостя і від цього ж гілля тополине потягнулося вгору, до неба, втікаючи від «чортової колискової». Вважають, що тополя здатна забирати з людей негативну енергію і очищати повітря від злих духів та всього шкідливого та нечестивого.

Колись у сиву давнину тополя допомагала й чумакам, які везли з Криму сіль і рибу. Вони завжди на ночівлю в травні намагалися зупинитись під тополями. Лягали на спочинок стомлені, розбиті цілоденною спекою, а вставали свіжі, бадьорі та прямували далі.

        У  народі за допомогою тополі люди передбачали, яким буде літо, говорячи: «Тополя пізно розвивається – літо буде прохолодне». В Україні існує повір’я: «Народився син – посади 20 тополь; буде женитися – поставить хату».

        Також тополю можна вважати чемпіоном росту серед нашої флори. За рік із посадженого пагона виростає 2-3 метрове дерево. На Україні є тополя, якій уже 200 років, росте вона біля  с. Угольни  Рівненської області (обхват –

 9, 06 м.)

        Про тополю написано багато пісень, складено легенди.

        Існує така легенда щодо її назви. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній хлопець на ім'я Стриба.  Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут він побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина така гарна, що я візьму її собі за дружину".

 Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перун і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла Поля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Також тополя має цілющі властивості. Вона містить і виділяє фітонциди (речовини, які очищають повітря від пилу, бактерій). Під тополею легко дихати. Якщо людина хоче пити, треба посмок­тати гілочку тополі і спрага мине. Тополя стійка про­ти сполук сірки, хлору. Вона — прекрасний фільтр (затримує 30 кг пилу і сажі за літній період). Брунь­ки тополі використовують як барвник для фарбуван­ня тканин. Мазі й відвари із бруньок мають цілющі властивості, їх використовують для лікування ран, ударів, опіків.

Там на краю лісу

                                          Старий дуб стояв…

Дуб – символ могутності та довговічності, цілісності й здоров’я. Він живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзе-фін  Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура - 8м. Під час грози електричні розряди найбільше  "притягує"

дуб. Він – дерево життя, символізує наймогутніших богів: Зевса, Юпітера, Перуна. У багатьох індоєвропейських традиціях існував культ дуба, який вважався священним деревом, оселею богів, небесними вратами, крізь які божество може з'явитися перед людьми. Як і усі дерева, дуб виступає в ролі світового дерева: він символізує світову вісь, з'єднуючу верхній та нижній світи, живих та померлих предків, знаменуючи центр Всесвіту. Дуб означав силу, мужність, витривалість, довголіття, родючість, шляхетність, вірність. Це дерево було присвячено верховним богам-громовержцям: у Греції- Зевсу, у Давньому Римі - Юпітеру, у Німеччині - Донару, у литовців - Перкунасу, у слов'ян - Перуну.

З дуба, вважається, був зроблений Хрест Господній… Як знак вічності, лягає в основу будівель, мостів, інших споруд, де є дерев’яні елементи.
         Дуб – символ повноти життя, могутньої сили й величної краси. В ньому немає нічого тендітного, а що красиве – те й величне! І викликає подив, захоплення та повагу.

Дуб – живе втілення сильного здоров’я і здорової сили, а тому не вміє хворіти і не вміє бути слабким. За своїм характером ніколи не гнеться – його можна тільки зламати! Він сміливо стоїть проти всякого буревію, навіть сильнішого від себе, бо його стійкість не так від його власної сили, як від його визначної гордості.

Він – консерватор, бо не любить змін і довго опирається їм: навесні пізніше всіх розпускається, а восени якнайдовше не розлучається з листям…

 Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. На Україні існує звичай садити дубок, коли народиться дитина. У піснях він асоціюється з молодим парубком, козаком, а дівчина – з березою.  Коли дуб і береза сняться в парі, вони віщують весілля.  

        Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

  

Ой у лузі червона калина…

          Немислима Україна і без калини. Для нашого народу калина – не тільки символ краси, кохання, щастя, а й символ рідної землі. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена у білому вбранні, а восени палахкотить гронами червоних плодів. Білий цвіт символізує чистоту почуттів та надію на кращу долю. Червоні грона – символ крапель крові, що пролилася борцями за волю. Зелене листя – пробудження молодого покоління – надії нації. Таким чином, калина - символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем,  жаром, паланням. Калина також символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Тобто уособлення дому, батьків, усього рідного. Вона часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя, і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузічервона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славнуУкраїну розвеселимо!

         «Без верби і калини нема України», — каже образне народне слово. За легендою, калина з'явилася так. Колись напали на українське село вороги. Дівчина-красуня, яку схопили бусурмани, вирвалась і почала тікати. Але раптом розірвалось її червоне намисто, і розсипалися по землі яскраві намистинки, з яких через деякий час повиростали калинові кущі.

На городі біля тину
Чепурилася калина.
Почепила ягід грона,
Мов намистечко червоне,
І співала ніжно й тихо:
- Не робіть калині лиха,
Не ламайте, бо калина –
Це маленька Україна! (Ярослав Скидан)

Калина прикрашає український віночок, її можна побачити на вишиванках. Калиною уквітчують весільний коровай, оселю, печуть смачні пироги, лікуються. Народ склав про неї багато легенд та пісень. 

Калинова сопілка, калинова колиска, калиновий лист - говорять у народі. Дуже любив цей кущ Т.Г.Шевченко. Він опоетизував калину в своїх творах:

Сонце гріє, вітер віє з поля на долину,

Над водою гне з вербою червону калину.

На калині одиноке гніздечко гойдає,

А де ж співає соловейко?

Не питай, не знає.

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.                                                          

Пишається над водою

Червона калина,

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

 У вірші Лесі Українки «Калина» вірна дівчина після смерті козака з жалю перетворюється на калиновий кущ…

Чорнобривців насіяла мати…

Дивна квітка чорнобривець, бо ж по суті – «чужинець», а став чи не найріднішим, збагатив культуру, духовність, став одним із символів українського народу, який уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю. Для матерів чорнобривці – символ синівської чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж пов’язують ці квіти з образом матері,  для них - це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини.

Чорнобривців у народі називають  то жовтяки, то оксамитки, то бархатки, бо яскраві, виграють у промінні сонця всіма відтінками лимонних та золотистих, жовтих, оранжевих, червонясто-коричневих барв. Але найбільш поширеною стала назва чорнобривці. Їх назва пов‘язана зі стародавньою легендою про майстрів-чоботарів, які виготовляли особливо гарні, святкові жіночі чобітки, що мали яскраво-червоні халяви та чорні голівки-чорнобривці.

       Вони настільки поширені в Україні, що аж не віриться –  кілька століть тому наші давні предки не знали, що такі квіти взагалі існують.

       Батьківщиною чорнобривців вважають Центральну Америку, а точніше, Мексику, де ці квіти культивували місцеві індіанські племена ацтеків та майя. Їх вирощували як лікарські та культові рослини, яким приписували різні магічні сили та властивості, використовували у певних релігійних обрядах. Навіть існувала цікава легенда про те, що чорнобривці вказували на місцезнаходження золотого розсипу скарбів у землі. Напевне, саме це і привернуло до них увагу іспанських конкістадорів, які привезли насіння чорнобривців до Старого Світу. Коли з’явились ці рослини в Україні, невідомо, але назву вони отримали за незвичайні кольори квітки: пелюстки чорнобривців помаранчеві з чорними, як брови, обідками на краєчках. Краса та цілющі властивості сприяли тому, що вони швидко поширились та стали дуже популярними. Немає України без білої хати і чорнобривців, які милують око до сивих морозів, тому  десь у чужих краях, побачивши їх, завжди згадуємо про рідну землю.

Милуючись тендітними на вигляд рослинами, мало хто знає про чудодійні властивості, що криються в них. Так, наприклад, компоти з додаванням чорнобривців не тільки дуже пахучі, а й цілющі. Людина, вживаючи цей смачний напій, може цілком побороти грип, застуду та інші бактеріальні інфекції, бо чорнобривці, підсилюючи імунітет, роблять організм стійким до всіляких мікробів. Квіти чорнобривців черпають із землі золото та мідь, а віддають їх людині просто –  для цього лишень треба  приготувати лікувальний настій.

Вважалося, що чорнобривці допомагають позбу­тися головного болю.   А ще чорнобривці  містять лютеїн, який застосовується в медицині для поліпшення зору.  Використання цих рослин здатне знизити артеріальний тиск, а жінкам допомагає позбутися гінекологічних недуг. Народна медицина рекомендує чорнобривці як ефективний засіб проти артриту. Ще мексиканські індіанці використовували яскраві квіти для приготування настоянок, що полегшують ревматичні болі. А в Індії соком, отриманим з листя цієї рослини, лікували екзему.

 Чорнобривці роблять і їжу дуже смачною та корисною, тому що підсилюють апетит і сприяють нормальному травленню. У харчуванні їх в основному використовують як пряно-смакову приправу для салатів, супів, соусів і напоїв; і квіти, і листя можна додавати до суміші різних сухих запашних рослин. Тож, якщо у вас є можливість запастися чорнобривцями про запас, не пропустіть її  –  отримаєте не тільки смачну приправу, а й доступну і безпечну лікарську сировину на зиму.

Ой і не стелися, хрещатий барвінку…

Барвінок — теж сим­вол України. Україну називають барвінковим краєм. Прекрасна, осяйна ця рослина. Квітневої пори на ко­ротких пагонах розкриваються ніжні, кольору небес­ної блакитні, п'ятипелюсткові квіти барвінку. Чому так люблять і шанують люди барвінок?

Недавно ще гула метелиця,

І ще лежав в низинах сніг,

          А вже барвінок стелиться

          Зеленим килимом до ніг.

         Через нев'янучу зелень і виняткову живучість у середні віки барвінкові приписували чудодійну силу і вважали його символом вічності й постійності. Казали, що він оберігає від влади диявола і всякої не­чисті й через те вішали над дверима оселі та ніколи не викидали на смітник, а лише у воду.

Також барвінок – символ вічності буття і життєвої сили, провісник весни. Уособлює невмирущу пам’ять про покійних. Звідси, хрещатий барвінок – барвінок під хрестом на могилі. Його форма – хрест або перехрестя - визначає його символіку: єднання живих людей з їх предками, котрі відійшли з цього життя. Барвінок на могилі — свідчення вічної пам’яті про покійних, а барвінок у весільному вінку – свідчення вічного кохання живих.
       Хрещатим його називають ще й тому, що, утворюючи своїми пелюстками хрест, тягнеться в усі чотири сторони світу. Отож, в символіці хрещатого барвінку знаходимо підтвердження того, що в цьому світі добро і зло, правда і кривда, всі інші протилежності пересікаються: барвінковий вінок використовують і на похоронах, і на хрестинах, і на святі врожаю, і на весіллі; вінок з барвінку над дверима гарантує оселю від проникнення злої сили і його  як чарувальне зілля  використовує чаклунка.

            Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання та вічності. Послухайте   ще одну легенду: «Ця рослина, коли ще не мала своєї назви, дуже заздрила запашній фіалці, та була у великій  шані серед людей. І тоді вона звернулась до богині Флори, щоб та подарувала їй аромат, красу і людську любов. Однак не всесильною була богиня квітів і весни, і не змогла вона нагородити рослину великою красою. Зате дала їй гучну назву «вікна», що означає  «перемога».

         Що ж переможного вбачали люди у цій скромній, з такими ж скромними синіми квіточками рослині - вічнозеленій окрасі наших гаїв, садів? У ній прихована могутня  цілюща сила перемагати тяжкі  недуги (траву барвінку застосовують при туберкульозі, дизен­терії, коліті, відвар п'ють при авітамінозі та зубно­му болю).

За це люди подарували барвінкові свою любов.

                              Розцвітає соняшник біля хат,

Золотого сонечка рідний брат…

Соняшник - символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту, символ нашого постійного зачудування довколишнім світом, як виклик силам стихії, невідворотному процесові згасання квітучих барв природи.  Він - чи не най-сильніший серед квітів... Соняшник знайшов своє місце під Сонцем. І не міг не знайти, бо постійно орієнтується на небесне Світило -  повертає за ним свою схожу на Сонце голову. Тож Сонце його не засліплює, а це означає, що він не боїться осліпнути від успіхів чи досягнень...
          Своєю  невибагливістю до цвітіння та росту соняшник відображає якщо не безпроблемність, то малопроблемність. Бо він не «мучиться» проблемами, що робити, куди йти – він іде за Сонцем... Коли Сонце ховається за горизон-том на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки своєї сонцесяйної корони. Крім цього, соняшник символізує Батьківщину: як соняшник повертає за Сонцем свою голову, так і людина думкою, словом і ділом звернена до своєї Вітчизни. Як Сонце для соняшника - єдиний і неза-мінний орієнтир, так і для людини Батьківщина - єдина і найвища цінність.

Древня легенда каже, що боги подарували людям соняшник, щоб тепло і світло ніколи не покидало їх. Нам, європейцям, цю рослину привезли іспанці лише у 1500 році. А от у Північній Америці соняшник вирощували лище у 3000 році до н.е. Індіанські племена вже тоді сіяли «сонячне зерно», вживаючи соняшник як їжу і як ліки.  У багатьох індіанських культурах соняшник використовувався як символ божества Сонця і зображався на його емблемі, особливо в ацтеків Мексики, у інків Перу. У Великобританії за вікторіанської епохи зображення цієї квітки ткали на тканинах, вирізали з дерева і кували з металу.

Кажуть, якщо покласти квітку соняшника під подушку на ніч, можна побачити пророчий сон. Адже соняшник називають квіткою одкровення. Люди здавна вірили у добру силу цієї рослини і у її магічні властивості, здатні відганяти нечисту енергію. Середньовічний філософ Альберт Великий колись писав: “Зібрана в серпні, коли Сонце знаходиться в знаку Діви, ця трава має надзвичайно корисні властивості. Так, будучи загорнута в лавровий лист (Сонце) разом з вовчим зубом (Марс), не дозволяє шкодити і злословити на того, хто її носить, але навпаки, змушує говорити про нього і робити для нього все найкраще.”

Чарують розмаїттям кольорів,

      Красуні мальви, квіти України

         

         Мальва – це символ найдорожчого: любові до рідної землі, до народу, до батьківської хати. Вона уособлює духовне коріння людини, її вірність духовній спадщині предків. Не було села, а в ньому хати, де б не росли під вікнами мальви – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку-далеку дорогу, ці квіти нагадували: там земля мила, де мати родила! Мальва - давня і надійна берегиня будинку. Народні повір'я свідчать, що добрі душі предків поселяються на мальві і охороняють мешканців оселі. А ще ця квітка дуже гарна, тому не випадково мальви найрізноманітніших забарвлень здавна прикрашали українські садиби.

       Прийшла до нас мальва з Південної Азії, де її знали ще стародавні пеласги. Ця рослина поширена також по всьому Середземномор'ю і має понад півтори тисячі видів. Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітками та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Безліч відтінків: від білого, рожевого до червоного й багряного, створюють дивовижну веселку навколо оселі. Назва мальва – латинського походження. В багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва досі існує саме в такій формі. Назва рожа – пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. В Україні цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Мальви в Україні ростуть і в дикому стані: в лісах, лісосмугах, на узбіччях доріг. Вони мають білий або блідо-рожевий колір, іноді використовуються як кормові рослини. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

ВИСНОВКИ

Справді, несподівані, невичерпні, безмежні дива твої, природо! Тож бережіть її, любуйтеся її цвітом і плодом! Будьте добрими і чуйними, посадіть біля своїх осель калину. Хай цей диво-кущ прикрасить ваш дім, хай у ньому соловейко зів'є собі гніздечко і співає вам пісню про незнищеність нашого українського роду. І ще подбайте, щоб із квітника було видно, що це – українська садиба. Не забувайте про чудові квіти – символи України. Сійте чорнобривці, мальви, садіть руту, м’яту і любисток. Нехай вони оберігають вашу хату і ваші душі від зла, будуть невичерпним джерелом душевного спокою, приносять свято в буденне життя.

        Пам′ятаймо, що народна рослинна символіка є пам′яттю наших предків.

Ми повинні берегти та доглядати рослини не лише, як частинку Природи, а й як культурну спадщину нашого народу.

        Пам′ятайте три важливі поради поета Юрія Рибчинського:

«… не рубай тополю край дороги, може, та тополя твоя доля»;

«… не ламай калину коло хати, бо вона заплаче, наче мати»;

«…не стріляй у птаха на світанні, може, то любов твоя остання»…

  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Танадайчук С. Рослини-символи в українськомуфольклорі / СергійТанадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.

2.  Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1992.

3.  Важеніна О.Г. З барвінкового лугу. - К., 1997.

4.  Воропай О. Звичаї нашого народу: у 2 т. - К., 1991.

5.  Дванадцять місяців 1994: Настільна книга-календар Для молодшого шкільного віку /Авт.-упоряд. Скуратівський В. Т.; Ілюстрації Козіної І. П., Мягкової О. В., Павлюк С. І. -- К.: Веселка, 1993.- 192 с.

6.  Демянюк Т.Д. Народознавство в школі. - К., 1993.

7.   Енциклопедія українознавства. - К., 1993, тт..1,2.

8.   Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т. -- Кн. 2. -- К.: AT “Обереги”, 1994. -- 528 с.

9.  Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К., 1992.

10.  Кононенко В.І. Рідне слово. - К., 2001.

11.  Павленко Л. Цілющі скарби землі. - К., 1990.

12.  Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. Словник символів. - 1997.

13.  Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995.

14.  Українські міфи, демонологія, легенди. - К., 1967.

15.  Чорі Ю.С. Прикмети і повір'я отчого подвір'я. Ужгород, 1994.

16.  Інтернет-ресурси:

 http://slovopedia.org.ua/36/53409/248029.html

 http://www.castles.com.ua/pysanka.html

 http://uk.wikipedia.org/wiki/

 http://tvory.br.com.ua/19686

 http://volnskola2.ucoz.ua